Обід. Тернопіль. Збаразьке кільце. Ми вирішили з’їздити у Сатанів, який розмістився всього за 70 кілометрів від нас.
Для Ані це був перший досвід автостопу, тому поїздка ще з самого початку супроводжувалася приємним відчуттям новизни. Класно.
Ми вирішили зберегти вірність традиції і не цікавитися ні історією міста, ні пам’ятками, які там є. Їхали наосліп, знаючи лише назву кінцевого пункту. (Потім ми про це добряче пошкодували). Але поки що їдемо.
Приїхали.
Не зважаючи на назву міста, в’їзд у Cатанів виглядає привітно. Лелеки, річка…
Качки у річці.
Перше, що нам зустрілося з пам’яток – це брама. Її тут заклали ще в XV столітті, хоча після того не раз добудовували.
Біля брами ми побачили місцевого хлопця (його можна знайти на одному із фото 😉 ). Вирішили розпитати у нього про цікаві місця. Зі всього перечисленого, найбільше нас зацікавив водоспад, тому в першу чергу вирішили йти до нього.
Прийшли. Побачили. Зрозуміли. Водоспад – то не зовсім водоспад, а звичайний шлюз. Але людей біля нього не менше, ніж біля Джуринського: відпочивають, смажать м’ясо, купаються. Для відпочинку дуже навіть непогано.
Вернувшись до брами, ми піднялися по дорозі вверх до великого єврейського кладовища.
Звідти ми побачили на горизоні костел, тому вирішили довго не чекати і йти далі. Врешті, виїхали ми трохи пізно – треба було спішити, щоб вернутися в Тернопіль до того, як потемніє.
По дорозі нам зустрілася синагога.
За легендою, саме тут, під сатанівською синагогою, починається підземелля, яке веде до Єрусалима. І що цікаво – на початку 1990-х років експедитори із Санкт-Петербурзького інституту дійсно знайшли тут вхід до якогось підземелля. Але оскільки розкопали вони лише кілька метрів, про призначення тунелю так і не дізналися.
Є ще одна легенда, яка стверджує, що Сатанівська синагога стояла тут ледь не з першого дня створення світу. Що наче раніше тут був пагорб, в якому при земляних роботах знайшли кам’яне мурування.
Як би там не було, сучасна синагога – це повністю відреставрована будівля, яка ззовні мало чим відрізняється від інших місцевих споруд.
Далі пішли далі.
Тут нас застав невеликий дощ, який разом з сонцем подарував дві круті веселки 🙂
Нарешті дійшли до костелу.
Це, мабуть найатмосферніше місце з усіх, що ми відвідували в цей день.
На цьому все. Далі ми йшли-спішили на трасу, щоб встигнути піймати якусь машину.
Уже при виході з міста я повернула голову ліворуч і помітила на горизонті, чуть нижче костелу, якісь мури. Якісь мури.
Блін, Аня, ми пропустили головне.
Виявляється, це був замок. І ось єдине фото, яке вдалося зробити.
У цей момент я зрозуміла, що принцип: “жодного гуглення перед поїздкою” поступово починає мене підводити, тому наступного разу мабуть відкину його у бік.
А взагалі, гарна поїздка.
Дякую Ані за хорошу компанію. І спокій, який вона зберігала, коли ми годину йшли порожньою трасою і рахували, скільки часу нам треба, щоб дійти до Тернополя.
На цьому усе, до наступної дороги 🙂
