Так, нарешті я поїхала в перше місто. Три тижні чекала гарної погоди, і лиш потім прийшло розуміння того, що це ж зима. Тепліше, ніж є, поки що не буде, тому відкладати плани через незначне зниження температури — дурна ідея.
Першим містом стали Бережани. Чому саме вони не поясню, бо не знаю. Просто. Але це таки саме те, що треба. Ідеальне місто для старту.

І так. 10.40 – я виїхала з автовокзалу Тернополя. Їхала чудовим автобусом. Піді мною було колесо, яке нагадало мені реактивну ракету, з якої валить насичений білий дим. Ну але добре, це вже таке.
Близько 12.00 я була вже на місці. Про автовокзал не буду, він тут такий же, як у всіх інших містах. Автобуси, каси, люди. Все стандартно.

Навпроти вокзалу відразу іде вуличка. Не встигла я на неї ступити, як зразу стрілася річка. Ну, а річка, як і всі інши водойми – це моя слабкість. Ходила, обходила, обдивлялася з усіх боків.

Далі ще цікавіше,бо далі був Замок. Про нього можна було б написати окрему статтю, бо там дійсно є і на що подивитися і про що розповісти. Але я обійдуся лиш маленькими ремарками і фотографіями.

І так, замок. Я навіть не думала, навіть чомусь уявити не могла, що там настільки гарно. Ні, ну я чула, що в Бережанах є якийсь замок. Але на цьому все. Я їхала туди без попереднього гуглення і будь-якого моніторення інформації, тому абсолютно не знала, що на мене чекає. І в цьому, як виявилося, є особлива насолода. Ти приїжджаєш, і в тебе немає відчуття, що десь ти це все вже бачив. Бо не бачив.

Мури, обвали, доріжки і дерева навкруги. Все це разом створює неймовірну картину. Ідеальне місце для художників і фотографів. До речі, щодо фотографів. Дуже пошкодувала, що не відношуся до них, коли була в Бережанах. Тому, що бачити все те, що там є і не мати змоги нормально сфотографувати, щоб показати, як це все виглядає в твоїх очей – це мука. Але що є то є. Надіюся, з часом я навчуся це робити.

На обхід, обдивляння і фотографування всіх-всіх кутків в мене пішло близько години. Я б там і довше була, якби не усвідомлення того, що попереду ще ціле місто, а часу не так вже й багато.

Але ж зовнішня сторона замку – це ще не все. Далі йде внутрішня. Там видовища не гірші. Мало того, там є два входи в середину. Про те, що там є, не писатиму. Поїдете – взнаєте . Щодо історії заснування замку, його власників і всього остального, теж не розписуватиму. По-перше, в інтеренеті про це є достатньо інформації. По-друге, набагато цікавіше слухати про це все будучи безпосередньо в тому місці. Там є екскурсовод, тому при бажанні можна багато дізнатися все, що цікавить.

Сторожовий собака, який зустрівся на території замку.

Не встигла я вийти з території , де знаходився замок, пройти близько двохсот метрів (вимірювати відстань «на око» ніколи не вміла, тому цілком ймовірно, що назване мною число далеке від реального), як опинилася на Ринковій площі. Здається, саме так називають її місцеві жителі.

З цього місця про маршрут можна забутися. Тому що далі я не пам’ятаю, ні в яку сторону йшла, ні що по черзі зустрічалося. Я просто вимкнулася і ходила фотографувала все, що привертало мою увагу. До речі, щодо вимкнулася. Небезпечно таке практикувати, бо в результаті цього я часто ловила себе на тому, що йшла по проїжджій частині. Та, мало того, що йшла, я ще й часто ставала або присідала там, щоб сфотографувати черговий будинок або якусь із його деталей.

Що відразу впало мені на очі — це місцева пожежна частина. Дуже гарна будівля.

Є там ще одна цікава споруда, не території якої можна провести не одну годину. Ратуша. Тут і музей Богдану Лепкому (не просто так, виявляється, тут він свого часу вчився) і музей книги, і краєзнавчий. Я, на жаль, всюди побувати не встигла, обмежилася оглядом ззовнішнього, внутрішнього подвір’я і пішла далі.

Взагалі, я не хотіла в цьому місті виділяти щось поміж іншим. Тут можна насолоджуватися всім. Всім, що трапляється на очі.

Вулиці. Дорога із бруківки, яка різко повертає то в одну то в іншу сторону. Будівлі, які стоять при самій проїзжій частині. Про це не треба багато писати. І читати теж не треба. Це треба бачити, і бажано на власні очі.

Сподіватися, що зроблені мною фотографії когось таки надихнуть приїхати до цього містечка, бо воно того справді варте.

Я знаю, що все це, що присутнє на фотографіях — це, по суті, звичне. Але воно таким здається, коли це в твоєму місті. Коли приїжджаєш туди, де раніше не був, абсолютно все здається цікавим і особливим.

Сильно привертали мою увагу старі житлові будинки, яких розмалювала природа. Я справді вперше побачила таке. І найсмішніше те, що коли я приїхала додому, зрозуміла, що в Тернополі теж купа таких будинків. Просто не бачила я їх. Скільки ж всього ми не помічаємо все ж таки. І ось, ось для чого потрібно їздити в інші місця. Саме вони допомагають нам потім побачити в своєму рідному те, чого ми раніше не помічали.

І окремо. Балкони. Постійно звертаю на них увагу, лиш не завжди пам’ятаю сфотографувати.

Ну і на кінець. Окрім того, що в Бережанах є багато цікавої архітектури, тут ще й можа отримати нереальну кількість естетичного задоволення завдяки природі. Можу лиш уявити, на скільки гарне тут все в літню пору.